ІІІ. Виклад нового матеріалу

Слово вчителя.

Ми продовжуємо вивчення української літератури ХХ століття – надзвичайно складного періоду – епохи революції, Першої світової та громадянської воєн , голодомору та сталінських репресій. Звичайно, всі ці потрясіння не могли не позначитися на ході літературного процесу . Українському письменству судилося пережити смугу тяжких випробувань. Хто міг передбачити, що 20-ті роки, які можна назвати роками відродження, закінчаться кривавим геноцидом українського народу ? 30- ті роки … Країну затопили хвилі «червоного терору». Про справжню творчість, про дух відродження вже ніде не йшлося . Над цвітом культури та літератури нависла смертельна небезпека. Ті митці, які не змогли переступити через себе, свою особистість, через свої принципи, пішли етапами у тюрми й табори, де більшість із них загинула. Цей геноцид тривав не один рік і не одне десятиріччя. Багато письменників змушені покинути батьківщину, щоб уже ніколи не повернутися. Там, на чужині , вони творили і мріяли, що повернуться в Україну хоча б у своїх творах. Так виникла на чужині «Празька школа», яку для нас представляють Олег Ольжич , Олена Теліга, Олекса Стефанович , Юрій Дараган, Оксана Лятуринська , Юрій Липа, Євген Маланюк.

Що ви знаєте про «Празьку школу» ? ЇЇ представників , їх творчість?

На ці та інші запитання дати відповідь нам допоможуть учні , які отримали випереджувальні завдання пошукового характеру

Отже , надаємо слово історику , який розповість про Празьку школу» . Прошу занотовувати основні відомості в зошити.

Доповідь учня - історика (скорочений варіант доповіді)

До «Празької школи» відносять поетів, чия творчість почалася в еміграції, переважно Празі та Подебрадах, хоч деякі з них пізніше виїхали до інших країн. Це не була група, об’єднана організаційно, яка мала б свій статут, чи принаймні чітку ідеологічну та естетичну платформу. Отже, « празька школа» - це назва умовна, визначальним для поетів –пражан був світогляд.

Творчий шлях "пражан", більшість з яких зі зброєю в руках боролась за українську державу, розпочався за межами України, в таборах інтернованих вояків (Польща), де вони опинились після поразки визвольних змагань. Основи естетичної концепції “Празької школи” українських поетів закладалися у надрах таборового часопису "Веселка", зорієнтованого на “аристократизм духу”, на мистецтво в його іманентній сутності, на етику національного та громадянського.

Розвитку та самоствердженню молодої літературної генерації передувало глибоке осмислення всього історичного багажу нації, причин чергової втрати державності. Звідси підвищена увага до історичних мотивів, тонке ліричне сприймання рідної природи, філософія боротьби й оптимізму.



Це покоління гуртувалося навколо відновленого 1922 року Д. Донцовим "Літературно-наукового вісника" (з 1939 р. – “Вісника”). Плеяда "трагічних оптимістів" (Д.Донцов) - Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Липа, О.Теліга, Л.Мосендз, пізніше – Ю.Клен, - стала творцями концепції нової літератури, розробивши таку художню систему творчості, яка була протиставленням українським сентиментальним літературним традиціям. Вони виступили проти “малоросійської” вторинності вчорашнього рабства, колоніального животіння. Творчість “пражан” була перейнята духом боротьби і затятості, щирої християнської віри і сумління, плекала велику мужню любов до своєї нації, до свого минулого, до всього великого й шляхетного, передусім до героїчного чину. Гострота думки і суворість форми характеризували новостворене українське мистецтво.

Розпочавши процес повернення історичної пам"яті, який очолив Ю.Дараган зі своєю поетичною збіркою "Сагайдак" (1925), "пражани" оновлювали українську літературу, передусім її тематику. Поезія Ю. Дарагана містить усі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції. Кожен з “пражан” знаходив свій мотив, який переважно був доведений до поетичної концепції, зі своєю образною домінантою і певним комплексом художніх засобів.

Важливою рисою творчості поетів “Празької школи” є зв"язок із західноукраїнським письменством. Поети-емігранти друкували вірші в галицькій періодиці, видаючи у Львові свої збірки. З огляду на це цілком слушною є пропозиція Г.Грабовича українською еміграційною літературою вважати ту, яка творилася після Другої світової війни, зокрема, в 1945-1950 роках. Адже лише там українські письменники остаточно поривають зі своїм рідним середовищем і опиняються у суворій реальності чужорідних культур.

"Пражани" були безпосередніми учасниками боротьби за УНР або ж дітьми її діячів і несли з собою ідею української державності, що споріднювало їх творчість з творами представників стрілецької поезії в Галичині, поезія яких була орієнтована на масове сприйняття і творила своєрідну стрілецьку пісенну епопею. Тому вона була не стільки явищем історії української літератури, скільки фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань народу.



Нове покоління галицьких літераторів та еміграційні поети намагалися компенсувати втрати, яких зазнала література по той бік Збруча, розвиваючи теми, мотиви, форми, на які в умовах УРСР було накладено вето. Література поділеної України розвивалася у різних суспільних ситуаціях, проте духовна єдність нації не порушувалася. Так, в емігрантській літературі помітні риси романтичного світовідчуття та ознаки неоромантичної поетики, - хоч і з протилежною (щодо літератури "радянського табору") політичною та ідеологічною спрямованістю, під іншим емоційним знаком - не оптимістичний пафос, а стоїчний трагізм та надія. Неоромантиками можна вважати переважно всіх “пражан”, яскравим неоромантиком у світопочуванні (хоч і з рисами неокласицизму в поетиці) був Є.Маланюк.

Юрій Дараган та Олекса Стефанович - «вроджені» поети ( доповідь учня) Євген Маланюк у статті «Спізнене покоління», написаній у 1958 році, стверджував, що більшість українських поетів еміграційного кола другого покоління не була поетами за покликанням, не були «вродженими» поетами. І до таких не «вроджених» потрапили не тільки Максим Грива та Микола Чирський, поетична творчість яких поступалася іншим видам діяльності, а й першорядні імена — О. Ольжич та Ю. Липа О. Лятуринська та Л. Мосендз. Є. Маланюк робив виняток тільки для Ю. Дарагана та О. Стефановича, поезія для яких стала справою життя.

Ю. Дараган навчався філології в Українському вищому педагогічному інституті у Празі, а О Стефанович відвідував літературно-мистецькі курси УВУ.

Син українського інженера з Херсонщини і грузинки, Ю. Дараган успадкував від матері риси обличчя, а від батька -коріння українського роду. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки військ УНР, захворів на сухоти, що й звело його в могилу у 1926 році, у віці 32 років. Аналізуючи єдину, видану за один рік до смерті, збірку «Сагайдак», ми знай­демо вірші на історичні теми та поему «Мазепа», що містять філософське осмислення подій і періодів історії

України, адже Ю. Дараган одним із перших українських поетів в еміг­рації звернув увагу на призабуті старокиївські сторінки. Вірші «Похід», «Малуша», «Свати»... не тільки мали художню вартість, але й стали певним зачином розробки цієї теми, продовженої іншими поетами. Ю. Дараган віднайшов у да­лекій минувшині першооснови української державності і мо­рально-психологічних витоків народної самототожності. Сварог, Перун, Володимир Великий, Муромець, Вольга, Святогор витворюють в ліриці Дарагана легендарно-міфологічне тло обстоюваної ним України.

Олекса Стефанович народився 5 жовтня 1899 р. в с. Милитині Острозького повіту на Рівненщині в родині священика. У 1919 закінчив Житомирську семінарію. Еміг­рувавши, навчався на філософському факультеті Карлового університету в Празі, а згодом відвідував літературно-ми­стецькі курси Українського вільного університету. У 1944 р. жив у Міттенвальді (Німеччина), в 1949 р. — у м. Буффало (США), де і помер 4 січня 1970 р. у старечому домі. Найпов­ніше його творчість представлена виданням «Зібрані твори» ("Євшан-зілля" — Торонто, 1975), упорядкованим

Б. Бойчуком, у передмові до якого І. Фізер назвав О. Стефановича «одним із найцікавіших сучасних поетів». «Головна прик­мета Стефановича - поета — це вперте і послідовне, майже неймовірно докладне випрацювання вірша. Стефанович буквально карбував, шліфував не тільки кожне слово щодо точності його значення... Він шукав щодо кожної теми якнайвідповіднішу форму, склад, ритміку, рими і поетичні образи. Навіть стиль і характер мови змінювалися згідно з історич­ним тлом, добою або настроєм, який треба було в даному творі передати.» Поезія Стефановича захоплює сучасну молодь елегійністю, вишуканістю ритму. Що допомагає людині пережити тяжке випробування розлуки з Батьківщиною? Те, що ночами чітко і різьблено сниться «на чорнім тлі золотоверхий град», що «душа подружена з піснями». «Але мудріш од співу німо­та!». Це вона вміє звати владніше струн у висоту, де світиться мета. Поезія О. Стефановича вражає своєю символічністю. Так, у поезії «Як срібно скрізь!» автор змальовує красу зимового дня, коли «усе виблискує, іскриться», аж світить­ся у небесній голубіні. «Це не день, — стверджує поет, — а шлюб блакиті ясної і срібла». Значне місце займає в твор­чості О. Стефановича історична тематика. Він з однаковою легкістю вживався в різні світоглядні контексти давнини, розробляв християнські і поганські, античні й козацькі моти­ви. Півстолітня «вийнятість» цього поета з літературного процесу була великою культур­ною втратою.

Доповідь « Оксана Лятуринська – княгиня української духовності»

О. Лятуринська — одна з найвидатніших ори­гінальних постатей української поезії і духовної культури, ім'я якої з достатньою підставою ставиться між іменами Лесі Ук­раїнки і Ліни Костенко. При цьому береться до уваги оцінка відомого літературознавця Юрія Бойка, що «Оксана Ляту­ринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміг­раційні умови винні в тому, що вона не стала славною і ши­роко знаною.» Народилася майбутня поетеса, малярка, скульпторка

1 лютого 1902 р. на чарівній Волині в українській шляхетній сім'ї. Це й визначило як її долю, так і характер: в дитинстві — зачарованість таємничо-безмежною природою рідного краю та інтелігентністю середовища, а юність та мо­лодість співпали з водночас найзначнішими та найтрагічнішими процесами першої чверті XX століття: спочатку — коли народжувалася суверенна Україна й квітли надії на її щастя, а потім — коли знавіснілі орди ворогів незалежності Вітчиз­ни нищили її буйну свободу й українська інтелігенція або ги­нула у боях, або опинялася у вигнанні, і не уславлена за свої муки та рани, за любов до народу, а обпльована й про­клята. На вигнанні можна було чи зів'янути серцем, чи озло­битися і зректися мети, стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела Лятуринську з тими, для кого Україна довічно зали­шалася Сонцем, що дає життя і небу, і землі, з тими, хто, гинучи, вірив у неї: Ю. Дараганом і О. Ольжичем, О. Стефа­новичем і Ю. Липою

О. Телігою і Є. Маланюком. З 1924 року мешкаючи в Чехословаччині, вивчала філосо­фію в Карловому університеті і відвідувала Українську сту­дію пластичного мистецтва. В емігрантській пресі друкува­лася під літературними псевдонімами Роксана Вишневська, Оксана Печеніг. Важливою віхою не тільки в творчості поетеси, а й у всій українській поезії стали її книжки «Княжа емаль», «Гусла», «Веселка», які дали можливість сучасни­кам стверджувати, що Лятуринська — це втілена в творчість історична пам'ять народу. Здавалося, дух поетеси обіймав тисячолітній простір і час, а себе і сучасників вона бачила через призму реалій та уроків Вітчизни від язичницької епо­хи до Київської Русі, і від Гетьманщини до XX століття. Од­нак Лятуринська не тільки в минулому. Вона, як зазначав Є. Маланюк, «як би «регіонально» скупчена у Волинській землі, починаючи від неоліту («Печерні рисунки») і аж до сучасності. Хоч і на сучасність поетка дивиться ніби «крізь віки»... Гри­мить у її віршах варязька криця Святослава, проймає суво­рою ніжністю туга Ярославни. Але все те — то не «літера­турний засіб» і не «маніра»: якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринсь­кої. .. однієї з найяскравіших «жон руських нашої поезії».

Оксана Лятуринська – княгиня української духовності, адже її мрія про діяльність на благо Вітчизни стала дійсністю, а її поезія – нагадуванням, що безсмертя України – в безсмерті духу народного, що черпає свою силу в державотворчій філософії пращурів.

Учитель. Протягом одного уроку не можна охопити всю творчість поетів «Празької школи». Адже імена Олега Ольжича , Олени Теліги , Юрія Клена знані і відомі за кордоном . На наступному уроці ми повернемося до творчості ще одного поета – вигнанця - Євгена Маланюка.


4759841379358024.html
4759857795939236.html
    PR.RU™